Цьогоріч відзначаємо 33 роки Незалежності України. Колись давно, коли наша країна лише здобувала Незалежність, серед деяких національних діячів була поширена думка, що Україна стане по-справжньому вільною лише через 40 років. Бо саме стільки часу біблейський Мойсей водив свій народ по пустелі, щоб вимерло покоління тих, хто пам’ятав рабство, й залишились лише народженні у волі.
Цікаво, що тоді – понад 30 років тому, деякі українські активісти передбачали у нашій прийдешній історії революції та повномасштабну війну з Російською Федерацією. Але на тлі правління спочатку «комуністичного секретаря» (Леоніда Кравчука), а потім – «радянського директора» (Леоніда Кучми), ці пророцтва якось призабулись, зазначає видання ТИЖДЕНЬ. Та й люди, які про них казали, були трохи дивакуватими. Але вже за часів президентства Віктора Ющенка стало очевидним, що ці пророцтва можуть сповнитись.
Нині перед Україною, можна сказати – останній ривок – іще сім років. І цей кінець нашого шляху передбачає бути дуже складним. Якщо наше суспільство прорветься крізь ці війни, економічну та енергетичну кризу, соціальну напруженість та духовну колотнечу – наша держава вочевидь назавжди остаточно посяде визначене їй місце у колі інших держав світу.
Але, чим ближче до кінця цього мойсеєвого шляху – тим частіше згадуєш обличчя тих диваків кінця 1980-х – початку 1990-х, які про все це знали.
У нашому розпорядженні перебуває унікальний архів фотографій 1989-1991 років, які були зроблені у той час – київським юнаком Олесем Воляником. У середині 1990-х він відійшов від активного громадського життя й передав цей фотоархів історику Ярославу Тинченку – для зберігання та подальшого використання. Кілька разів упродовж останніх десятиліть ми думали оприлюднити ці фотографії, але різні обставини не дозволяли це зробити.
Унікальність фотографій Олеся полягає в тому, що він не був репортером чи фотомитцем, а робив свої кадри просто з натовпу – для пам’яті. Саме тому його фото дуже «живі» на відміну від постановочних знімків того часу.
Починаючи з цієї публікації, ми хотіли б згадати про тих наших юних полум’яних патріотів та захоплених диваків з національними прапорами та влучними гаслами з київських вулиць 33-літньої давнини. Плануємо зробити 10 публікацій з цього фотоархіву, і одночасно писати про героїв фотографій Олеся Воляника.
Будемо вдячні, якщо люди, які пам’ятають ті події, або осіб, закарбованих на фотографіях з наших публікацій, зможуть залишати коментарі, уточнення, або надавати свої знімки.
У цій публікації, в якості анонсу, публікуємо кілька цікавих фото з різних заходів того часу.
Автор фотографій Олесь Воляник – 1991-1992 роки.
Пікетування Ради Міністрів УРСР, літо 1990: немолода жінка з числа активісток кримсько-татарського народу стоїть зі своїм плакатом поруч з українським мітингувальником.
Мітинг біля Республіканського (нині – Олімпійського) стадіону під час Всеукраїнського страйку 30 вересня 1990 року. Антимосковські настрої вже тоді були дуже потужними.
Колона демонстрантів проходить біля Ради Міністрів УРСР з плакатом «Хай пропаде незгоди проклята мара! Під Украйни єднаймось прапор!», 1 жовтня 1990 року. Гасло запозичене з пісні Івана Франка «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!»
Патріарх Філарет та інші священнослужителі освячують перші дерев’яні хрести на могилах Василя Стуса, Миколи Литвина та Олекси Тихого.
«Україні свою національну церкву» – плакат 1990 року, а гасло актуально й сьогодні.
Один із мітингів на підтримку Степана Хмари, заарештованого 7 листопада 1990 року під час протестів проти радянського параду. Плакат з написом: «Херсонщина – невід’ємна частина України» у той час викликав подив у багатьох протестувальників. Нині він – як ніколи актуальний.
«Ні танкам у Києві!» – молодь з плакатом на даху будинку профспілок, який знаходився на Бульварі Тараса Шевченка 37/122 (нині не існує), та виходив фасадом на площу Перемоги (Галицьку), 7 листопада 1990 року. Цього дня тут зібралась велика юрба народу – передусім юнаки, аби зірвати радянський парад на честь Октябрьской рєволюціі.
Святковий мітинг 18 жовтня 1990 року з нагоди завершення «Революції на граніті», у першому ряді друга ліворуч – вірогідно, пані Слава Стецько.
Легендарна «Революція на граніті», голодування студентів на площі Жовтневої Революції (нині – Майдан Незалежності) у Києві, жовтень 1990 року.
—
Ярослав Тинченко, історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України; оприлюднено у виданні ТИЖДЕНЬ