Софі Ламброскіні: «Руйнування критичної інфраструктури у певному сенсі дорівнює знищенню цивілізації»

Євген Монастирський: Мене вразило у дослідженні те, як ви поєднали між собою інфраструктуру, комунальні послуги, суверенітет і громадянськість, ідею участі в опорі і власне опір. Яким чином ви комбінуєте ці явища та на яких прикладах?

Софі Ламброскіні: На мій погляд, безперервність державної служби під час війни формує нові форми солідарності. Необхідність задовольняти життєво важливі потреби створила горизонтальні зв’язки між місцевою владою, міжнародними організаціями, комунальними підприємствами, споживачами та волонтерами. Ці нові форми солідарності, сформовані під час надзвичайної ситуації, якою є війна, можуть стати основою для відбудови суспільства.

Однак ці процеси розпочалися ще до повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року. Війна розпочалася у 2014 році, і саме тоді на Донбасі оприявнилася стійкість інфраструктури та її суспільне значення.

Я почала працювати на Донбасі після 2014 року і, досліджуючи те, як люди адаптуються до геополітичних, ідеологічних і військових подій, знайшла унікальний приклад.

Компанія водопостачання «Вода Донбасу» діяла по обидва боки лінії розмежування, щоб, незважаючи на активні бойові дії, забезпечити водою мільйони людей, численні підприємства та ферми. Їхня мережа водопостачання простягалася від річки Сіверський Донець на північ від Слов’янська до Маріуполя, на майже триста кілометрів. Система насосних станцій, труб і каналів постачала питну і технічну воду споживачам по обидва боки лінії розмежування, наражаючи і людей, і техніку на великі ризики.

У «Воді Донбасу» на той момент працювало 11 тисяч осіб, з них кілька тисяч – у не контрольованих урядом України районах, а інші — на підконтрольних територіях.

Уже на початку бойових дій на Донбасі компанія зазнала втрат. Наприклад, два інженери — мати і син — загинули під час роботи. Від 2014 року інфраструктура водопостачання потрапляла під обстріли і зазнавала пошкоджень, а блокпости на лінії розмежування та фінансові проблеми спричиняли серйозні аварії в ланках постачання та комунікацій.

Ще до початку повномасштабного вторгнення, коли регіон став епіцентром бойових дій, багато вузлових для водопостачання міст і селищ були знищені та/або тимчасово окуповані. Утім протягом восьми років «Вода Донбасу» керувала системою, адаптуючись до неймовірного рівня непевності та ризику.

Мене цікавило, як компанія могла далі функціонувати в таких умовах? І якщо вона функціонує, то як діє її економічна система та система забезпечення, роз’єднана лінією фронту. Як вона функціонує з погляду корпоративної структури, організаційної структури та управлінських практик, коли половина персоналу перебуває на не підконтрольних українському уряду територіях і зазнає політичного тиску з боку сепаратистів, окупаційної влади (яка з підозрою ставилася до них за те, що вони працюють на українську компанію по інший бік лінії розмежування)?

Як ви, можливо, пам’ятаєте, з 2017 року діяло те, що іноді називали економічною та торговельною блокадою тимчасово окупованих територій, яка, вочевидь, суттєво зменшила економічні контакти через лінію розмежування. Самопроголошені сепаратистські республіки, контрольовані Росією, тоді намагалися конфіскувати українські компанії. А пандемія коронавірусу ще дужче ускладнила перетин лінії розмежування.

Я сконцентрувалася на питанні перетину лінії розмежування працівниками компанії, адже це було для мене парадоксом. «Вода Донбасу» працювала попри всі перераховані вище фактори. Компанія — і конкретно її працівники — мала практичний, імпровізований, але також і стратегічний підхід у своїй роботі, щоб далі надавати свої послуги. Отже, що довше тривала війна, то професійнішою ставала ця комунальна компанія. Слід відзначити, що з початком повномасштабного вторгнення вся критична інфраструктура України працює у схожих умовах.

Уточню: коли проводили це дослідження до повномасштабного вторгнення Росії, ви також спілкувалися з працівниками, які перебували за межами підконтрольних уряду територій?

Ні, дослідження, яке я проводила, відбувалося лише на підконтрольних українському уряду територіях, у містах, де система водопостачання була під’єднана до водопровідної мережі «Води Донбасу».

У своїх публікаціях ви, розглядаючи приклад інфраструктури водопостачання, стверджуєте, що інфраструктура також є агентом держави, адже представляє державу на окупованих і прифронтових територіях. Як це працює? Звичайно, на окупованих територіях немає можливості вивчати громадську думку, але як себе бачать постачальники комунальних послуг?

Комунальні служби і ті, хто обслуговує критичну інфраструктуру, назагал належать до відповідальності держави. Не лише в Україні, а й в усьому світі. Але є винятки, коли мережі водо- або електропостачання частково приватизовані. Тоді з’являється неявна пов’язаність між державою, постачальником критичних послуг і виживанням суспільного порядку.

Суб’єктність працівників таких структур як агентів держави можна простежити на прикладі колективу Запорізької АЕС. Техніка станції може бути під російською окупацією, але посилання від її співробітників доволі чітке – більшість чинить спротив і відмовляється підписувати контракти з росіянами.

Спрямовані атаки Росії на мережі електропостачання восени та взимку 2022/2023 років мали ту саму мету – знищити почуття нормальності та гідності, але також знищити зв’язок між громадою, державою та громадянами. Це те, що я розповідаю у Франції та Німеччині, щоб пояснити, через що проходять українці й чому Європа має зробити своїм постійним пріоритетом ремонт і відновлення в Україні. Протягом дуже короткого часу містяни (на окупованих територіях), як ви і я, потрапили в доурбаністичний модус існування: носили воду з річок, використовували вигрібні ями замість туалетів, готували їжу на імпровізованих багаттях. Тож у цьому контексті відновлення означатиме також підтримку суспільної згуртованості.

Ця трагедія висвітлює суспільну і цивілізаційну роль комунальних служб.

Як вони адаптуються і що це означає для суспільства?

Я багато говорила з місцевими менеджерами, з директорaми місцевих станцій водопостачання, а також з інженерами, техніками і бухгалтерами — людьми, які працювали з колегами по інший бік лінії розмежування, існуючи в єдиному комплексі «Води Донбасу». Компанія об’єдналася і створила власну ідентичність як постачальника критично важливих послуг на рівні корпоративної культури. Їхнім слоганом було «Вода — це життя». І хоч це звучить доволі банально, це правда.

Через корпоративні практики та культуру компанія «Вода Донбасу» намагалася виокремити для себе особливий субпростір, який існував у своєрідному проміжку. Компанія ідентифікувала себе як українська і юридично була українською. Фінансово вона працювала з гривнею, їй було важко збирати рублі на непідконтрольних територіях. Там представники російської окупаційної «адміністрації» намагалися зробити з компанії свого агента: робили окремі заяви, чинили певний тиск на компанію, щоб спробувати її експропріювати. Але вони так і не досягли успіху, тому що система водопостачання, труби та насосні станції розташовані по обидва боки лінії зіткнення. Розділити її на дві частини було неможливо. Тож географічні та матеріальні обмеження цієї інфраструктури допомагали стримувати тиск з боку окупантів та підтримувати роботу компанії. Є багато інших аспектів, пов’язаних з інтернаціоналізацією компанії, яка роками працювала на дуже локальному рівні. Її роботу в тому числі підтримували міжнародні організації: ОБСЄ, ЮНІСЕФ і Червоний Хрест.

Поки я спостерігала за роботою комунальників та електриків, мене найбільше вразила їхня здатність адаптуватися до кризових обставин та імпровізувати. Вони зіткнулися із серйозними атаками на мережі, але вже мали досвід підтримання роботи систем за дуже складних умов.

Після економіки дефіциту радянського періоду наступили кризові роки, а це означало, що працівники критичної інфраструктури мали якось «давати собі з цим раду». Ця здатність накопичилась і була використана зараз. Відомий приклад: Миколаїв створив мережу та систему викачування води з лиману після того, як місто відрізали від Дніпра. Інший важливий приклад — Чернігів під час облоги. Коли його відрізали від решти України та залишили без електрики та води, довкола Чернігівводоканалу утворилася широка мережа підтримки, яка допомагала шукати рішення: своїми запасами ділилися заправки; бізнесмени, в яких були генератори, зробили їх доступними для всіх; волонтери возили вантажівки з водою в небезпечні райони.

Яким чином компанії критичної інфраструктури можуть працювати як агенти, як представники держави? Чи їхню присутність на прифронтових і тимчасово окупованих територіях можна вважати також ознакою суверенітету?

Щоб втілити традиційне розуміння суверенітету, Українська держава повинна мати політичний і фізичний контроль над окупованими територіями. Але в нашому випадку ідея полягає в тому, що суверенітет може здійснюватися через áкторів — агентів. Такими агентами є українські працівники комунальних служб або навіть споживачі, які можуть далі платити за комунальні послуги. Отже, суверенітет формується у взаємодії між комунальними службами і споживачем, у тому, що вони працюють разом як українці, і саме тут може бути гіпотетично можливе розширення держави. Адже якщо споживач готовий платити за ці послуги, він визнає, що вони надаються комунальними підприємствами, які є продовженням відповідальності соціальної держави.

Поговорімо про працівників інфраструктури. Наскільки важлива їхня робота для повсякденного життя українців в умовах окупації, а також у громадах, які потерпають через руйнування інфраструктури?

Протягом останніх місяців фокус був на «енергетичному фронті», енергетиках Укренерго та приватних компаній, як ДТЕК, а також на інших працівниках української інфраструктури, скажімо, залізничниках. Посилання про те, що надання послуг — це теж частина боротьби і що кожен має відігравати свою роль у захисті України, — важлива частина так званого домашнього фронту (home front) і в інших війнах. Але водночас повномасштабна російська агресія має свою специфіку, тому що це перше сучасне вторгнення та окупація в такій високоінтегрованій і модернізованій країні й суспільстві, як Україна. Це робить ще важчою відповідальність, яка лягає на плечі українських комунальників.

Житло та енергетика під ударом. Як РФ руйнує інфраструктуру України

Коли йдеться про агентність у рамках надання життєво необхідних послуг, я зазвичай використовую концепцію «невидимості» працівників критичної інфраструктури, яка має два джерела. Перше — це соціологія інфраструктури. Поки інфраструктурні мережі працюють без проблем, працівники комунальних служб невидимі. Тобто ви не замислюєтеся над тим, звідки береться вода у ваших трубах, поки вона є, і не думаєте про те, що вона подолала десятки кілометрів, щоб потрапити до вашого будинку, і що її треба підняти на ваш 14-й поверх насосом. Людина усвідомлює це лише тоді, коли вода зникає.

Що відбувається, коли зникають вода, світло, газ? Відбувається те, що сталося в Маріуполі, Чернігові або багатьох інших містах України. Це дуже драматичні приклади руйнування життєво важливої інфраструктури, яка раптово стає дуже помітною.

Отже, руйнування критичної інфраструктури в певному сенсі дорівнює знищенню цивілізації, особливо у високоурбанізованих суспільствах, таких як українське. Уже через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення в багатьох прифронтових містах України не було ні електрики, ні води, ні каналізації. Люди брали воду з опалювальних систем, ходили у туалет у відра, а потім виносили їх, іноді спускаючись з 10-х поверхів. Звична людяність, яку ми асоціюємо із сучасними комунальними послугами, дуже швидко руйнується. Ці системи критичної інфраструктури німецький історик Дірк Ван Лаак називав «артерії життя суспільства» («die Lebensadern der Gesellschaft»).

Саме в цей момент важливими стають працівники критичної інфраструктури, які виявляються фундаторами цивілізації. І, звичайно, вони стають дуже помітними.

Ідея невидимості працівників інфраструктури важлива також в іншому контексті — пандемії Covid-19. Усі працівники лікарень, водії швидких, працівники супермаркетів і доставки наражали себе на вірус, бо мусили надавати ці необхідні послуги, тоді як усім іншим було дозволено залишатися вдома. Існує багато досліджень про подібну невидимість синіх комірців (низькооплачуваних робітників), важливість яких стає очевидною, коли мережі економічної інфраструктури руйнуються — це може бути через пандемію, через війну або землетрус.

Ви вважаєте, ці працівники критичної інфраструктури стають видимими, коли отримують державні нагороди або коли їхню роботу у своїх зверненнях визнає Президент? У серпні-вересні 2014 року, коли я був в облозі в Луганську, де майже два місяці не було світла, води, телефонного зв’язку, працівники критичної інфраструктури не ставали видимими. Вони залишалися за лаштунками. Тож чи їхня робота насправді робить їх видимими, робить їх помітними? Може, все ж є шанс на зміну ставлення до них?

Це дуже добре і правильне запитання. І, звичайно, частково воно все ще відкрите.

У повсякденному житті та повсякденних практиках ці працівники справді залишаються непомітними. Хоч я брала інтерв’ю у працівників водоканалу й електромереж, які розповідали мені, що іноді люди зупиняють їх на вулиці, щоб подякувати. Люди, які працюють у колцентрах, сказали мені, що споживачі стали більш ввічливими, з більшою повагою ставляться до роботи і менш критично налаштовані. Це свідчить про краще розуміння їхньої роботи.

Водночас вони розповіли мені, що тепер можуть розпізнати, чи пережила людина облогу або окупацію міста; чи виїжджала і тепер повернулася: перша буде більш терплячою і ставитиметься до них з розумінням, бо має досвід великого руйнування інфраструктури; друга, яка не пережила перебоїв у водопостачанні, ставитиметься до працівників водоканалу так само, як і раніше.

Це ілюструє саме те, що я намагаюся пояснити: щоб мати ефективну громадянську згуртованість чи навіть українськість, потрібні і державні комунальні послуги, і споживач. Можна це назвати «буденною громадянськістю», яка має вираз у доволі простих речах, як-от оплата за комунальні послуги та доволі приземлені очікування від сервісу. Потрібна соціальна взаємодія, яка не існує сама по собі. Ми всі бачимо, що спільне переживання екстремальної ситуації, невизначеності та небезпеки створює соціальні зв’язки, які, вочевидь, не існують в інших умовах.

Можна це порівняти із ситуацією з ковідом у багатьох країнах на кшталт Франції або Німеччини. Чи працівники, які були «невидимими» до пандемії, отримали кращий статус у довгостроковій перспективі? Чи підвищили їм зарплати? Чи отримали вони більші соціальні виплати? Дискурс про героїзм і видимість слід перевести в практичну площину. Частково це залежатиме від того, якою буде державна політика. Це своєю чергою залежатиме від вибору, зробленого під час відбудови та реформ.

Беатріс Патсалідес Хофманн: “Розмови з друзями — вже опір намірам Росії вчинити геноцид”

І тоді має бути прийняте свідоме рішення про визнання цих людей. Знаєте, шахтарі Донбасу були героями в радянському ідеологічному пантеоні, але наприкінці 1980-х вони стали одними з перших в Україні, хто почав підважувати радянську систему своїми страйками.

Вони стали агентами змін.

Так, агентами змін. Може здатися, що ще зарано говорити про агентів змін у цій війні, тому що вона триває. Але на цьому етапі важливо пам’ятати, що українські професіонали — у «Воді Донбасу» і не лише там — накопичили неймовірно важливий досвід і ноу-хау на рівні щоденних практик і корпоративної культури, і вони можуть поділитися цим досвідом. Асоціація водопостачальників «Укрводаекологія» вже намагається налагодити такий обмін експертизою між компаніями, які до того працювали розрізнено. І їхній досвід точно може стати в нагоді у всьому світі.

Серія стала можливою за підтримки Центру міської історії у Львові, Єльського університету та Університетського коледжу Лондона. Редакторка серії: Дарія Бадьйор.