Грузія програла черговий раунд протистояння Росії. Урок повоєнній Україні

Грузія програла черговий раунд протистояння Росії. Урок повоєнній Україні

Минулого тижня російський диктатор Володимир Путін зробив підступний крок, який у перспективі ударить по євроінтеграційних прагненнях частини грузинського суспільства. Путін скасував візовий режим для громадян Грузії, а також зняв заборону на пасажирське авіасполучення із цією південнокавказькою країною.

Для розуміння ситуації: візовий режим між Росією і Грузію був запроваджений 2008 року, а 2012-го, усього через чотири роки після «війни 08.08.08», тодішній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі скасував візи для росіян. Росія ж на такий крок не пішла, нагадує видання ZAXID.net.

Ви правильно зрозуміли – не агресор скасував візи для жертви як компенсацію за свій злочин, а навпаки, країна-жертва дозволила представникам країни-агресора в’їжджати на свою територію без оформлення віз. І от зараз, у розпал війни в Україні, Путін змилостивився над грузинами.

У самій південнокавказькій країні влада сприйняла цю новину позитивно, єдиною, хто прямо в лоб назвала рішення Путіна провокацією – стала президентка країни Саломе Зурабішвілі. У суспільстві думки розділилися: російські ЗМІ, звісно ж, почали писати про те, з якою радістю сприйняли громадяни Грузії скасування російських віз, але є і ті, хто дотримується протилежної думки. В цілому ж якоїсь вагомої негативної реакції у грузинському політикумі на несподіваний геополітичний хід Кремля немає. І це дещо здивувало, а подекуди й обурило українців. Мовляв, як же це так – Росія напала на Україну, а грузинські брати радіють, що їм дозволили їздити без віз до країни-агресора.

І тут варто згадати історію 15-річної давнини. Саме тоді, коли російські війська під формальним командуванням тодішнього Верховного Головнокомандувача Дмитра Медведєва перетнули лінії розмежування на абхазькому та південноосетинському напрямках і розпочали «операцію з примушення до миру». Пригадаймо реакції українців на ту війну проти грузинських братів. А реакція була такою, що вчинок президента Віктора Ющенка, важливий і, не побоюся цього слова, героїчний, коли він разом із президентами Польщі та країн Балтії полетів у Тбілісі підтримати Саакашвілі і грузинів – був позитивно сприйнятий меншістю вітчизняного суспільства.

Та й не тільки суспільства. Помаранчева коаліція, яка тоді становила хай і невеличку, але все-таки більшість у Верховній Раді – так і не проголосувала за резолюцію, в якій Росія була названа агресором. Ба більше, більша частина цієї коаліції, підконтрольна прем’єрці Юлії Тимошенко, мала протилежну думку із цього питання. Скажімо, журналісти витягли з лідера фракції БЮТ Івана Кириленка визнання агресором не Росії, а Грузії.

Сама ж Тимошенко в ті непрості дні перебувала на газових переговорах у Москві, де підхихикувала знущальним жартам прем’єр-міністра Володимира Путіна про Саакашвілі. Одне слово, жодної єдності в українському суспільстві, навіть у його помаранчевій частині, не було. І це попри те, що деякі передбачливі ЗМІ уже тоді, в серпні 2008-го, писали недвозначно: «Наступною буде Україна».

Тож як українська політична еліта 15 років тому, так і грузинська нині – замість принципів і відстоювання міжнародного права обрали власні економічні інтереси. І це характерно як для тих і цих персонажів (Тимошенко та Іванішвілі), так і для пострадянських еліт в цілому.

Але у цих двох ситуаціях є одна серйозна відмінність. Реакція українців – у парламенті та за його межами – мала місце до російської агресії проти України. Тоді як нинішня грузинська історія сталася уже після війни. Звісно, відмовка ця така собі – але принаймні через своїх убитих українські політики не переступили, на відміну від грузинських. (Нагадаймо, за ті кілька днів, що тривала «війна 08.08.08», загинуло майже 200 грузинських військовиків та понад 200 цивільних громадян цієї країни).

Що ж, грузини, які нібито і хочуть в Європу, але разом з тим намагаються заробити грошенят на «релокантах» і регулярно голосують за партію абсолютно проросійського політика (і російського олігарха) Бідзіни Іванішвілі, – свій вибір зробили. Вибір, про який Ларисі Бураковій, схоже, доведеться писати нову книжку під назвою «Чому Грузії не вдалося». Україні ж з усієї цієї історії доведеться зробити важливий висновок.

Рано чи пізно війна, розв’язана Росією проти нашої держави, завершиться. І Російська Федерація, імовірно, збережеться в нинішніх кордонах, а також, можливо, зі збереженням нинішнього контролю ФСБ за формальною політичною владою країни. А це неминуче означатиме, що Кремль так чи інакше спробує налагодити відносини з повоєнною українською владою. Причому необов’язково для того, щоб отримати час і можливість для підготовки до нової війни – а хоча б для того, щоб відновити «м’який вплив» на українське суспільство та політичні еліти нашої країни.

І в цей момент буде важливо не забувати урок наших сусідів по Чорноморському регіону. Які в бажанні побороти прогресивного, але дещо авторитарного лідера країни, проголосували за проросійську силу, яка і призвела до призупинення європейської інтеграції, що в перспективі може обернутися навіть потраплянням у новітню російську пастку – хоч би як вона називалася, Митний союз, ОДКБ чи якось інакше. Пострадянський простір зараз-бо і на кілька майбутніх десятиліть перебуває в такому стані, що відсидітися, загорнувшись у біле пальто, не вийде ні в кого. Настав час обирати – на чиєму боці ти і твоя країна в новітньому протистоянні демократичного Заходу та авторитарного Сходу.

А Україна має запам’ятати, що бажання переступити через власну кров, пролиту на полі бою, заради невеликої економічної вигоди може обернутися великими політичними проблемами. І якби тільки ними… Просто для нинішньої Грузії все тільки починається. І наслідки зближення з Москвою, яка з готовністю пішла на поступки колишньому ворогу, ще дадуться Тбілісі взнаки.

Артур Левченко

ZAXID.net