Підполковник Сергій Третяк: "На дорозі з Лиману на Закітне був великий ворожий блокпост. Комбат Ігор Ляшенко особисто вивів на трасу 5 машин і прямою наводкою повністю його розбив"

Фото: Роман Ніколаєв

19 червня 2014 року загинув командир батальйону 24-ої бригади в бою біля села Закітне на Донеччині. Він і розвідник Степан Воробець стали першими втратами підрозділу. Ще й якими! Обидвох досі згадують, як зразкових офіцерів, порядних командирів, освічених та дуже правильних. Одразу після загибелі обох командування бригади зробило подання на присвоєння їм посмертно звання "Герой України". Довгих дев’ять років цього не ставалося. Хоча побратими знову і знову робили подання, але укази чомусь не підписувались. У 2019 році родини Ігоря Ляшенка та Степана Воробця отримали срібні тризуби – ордени "Народний герой України". На нагородженні також звучало, що справедливість має статися і обидва офіцери 24-ої бригади мають бути відзначені і державою. 1 жовтня 2023 року нарешті вийшли відповідні укази президента України. Родини не вірили тому, що це нарешті відбулося. А побратими з полегшенням зазначали: "Ми це знали завжди. Добре, що і держава все ж визнала".

На фото: Ігор Ляшенко

На фото: Степан Воробець

Про Ігоря Ляшенка я писала статтю для другої книги про Народних героїв. Зустрічалася з його друзями, родиною. Але лише після виходу книги друком познайомилася з бійцем, який добре знав Ігоря, бо служив під його командуванням. Більше того – був поруч з ним в тому самому бою. Зараз Сергій Третяк вже підполковник, на даний момент він командир 68-ої бригади і боронить Україну на Донбасі. Але він знайшов час, щоб розповісти про свого командира і про те, що відбувалося 19 червня 2014 року.

"КОМБАТ ЗРАЗУ ПОКАЗАВ ВОРОГУ ЗУБИ"

- Коли ти познайомився з Ігорем Ляшенком? Він був у тебе комбатом?

- Так. До початку 2014 року майже всі кадрові офіцери – лейтенанти, випускники академії — потрапили служити у 2-ий батальйон. А він був комбатом 1-го. Коли вже всі розуміли, що щось назріває, що буде Майдан, всіх почали переводити у 1-ий батальйон з 2-го на посади командирів взводів. Цей батальйон комплектували кадровим офіцерським складом. Тоді я й познайомився з ним. Прийшов, представився командиру батальйону.

- Всі говорять, що він був особливим, взірцевим. Що в ньому було таке, що відрізняло від інших?

- Є такі люди: дивишся – і розумієш, що у цієї людини є хребет, одразу видно, що людина знає, що робить, що вона на своєму місці. Що найбільше мені запам’яталося… Напевне, це був мій перший місяць служби в батальйоні. Ми сиділи в канцелярії командирів взводів, двері були відкрити в коридор, на центральний прохід казарми. А через кабінет був кабінет комбата. В казарму заходить офіцер зі штабу бригади. Підходить черговий по роті, і цей майор починає йому говорити про недоліки – щось неправильно днювальний команду подав, ще щось. А у комбата в кабінет також були відкриті двері. Він вийшов і пересікся з цим майором навпроти наших відкритих дверей. І я просто бачу картину, коли комбат (він такої приблизно статури, як я) підходить до того майора, який проти нього наче дитина, і каже: "Хто ти такий?" Той каже: "Я майор такий-то, прибув зі штабу бригади з перевіркою. У мене є певні пункти, які я маю перевірити". Комбат каже: "Це мій батальйон, і #..ти його маю право тільки я. Вийди звідси". Той каже: "Я зі штабу бригади…" — "Мені все одно, звідки ти". І комбат його просто вигнав з казарми. Цього офіцера скоро не стало і в бригаді. От в той момент я зрозумів, що це та людина, у якої я хочу вчитися.

Наступний момент стався, коли ми приїхали в Луганську область. Це кінець травня 2014 року. Нас почали розставляти по населених пунктах, на перехрестях. Ми виставляли блокпости. Мій блокпост визначили на в’їзді в село Чмирівка Луганської області, це десь біля Старобільська. Комбат показував, де мають бути блокпости, особисто об’їжджав кожний. Коли ми приїхали на блокпост, я одразу двох людей поставив на охорону, а решта почали копати окопи і капоніри для техніки. Приїхав комбат. Він навіть не вийшов з УАЗіка, покликав мене: йди сюди. Я до нього підходжу. А я був у затемнених окулярах. Він отак знімає з мене окуляри, ламає їх у руці, кидає в сторону. Не пам’ятаю, що саме він сказав з приводу цих окулярів, щось типу "поприходили з академії понторізи, зараз цього не треба". І каже мені: "Розберися, що таке "система вогню". Бо я зробив неправильно. По-правильному кожен солдат мав собі рити окоп, а екіпаж мав рити окоп під БМП, і потім всі вони мали з’єднуватися, робитися нормальний опорний пункт. Я почав розбиратися, що таке "система вогню", зрозумів, що не так роблю.

- А де ти взяв цю інформацію в селі Чмирівка?

- Не пам’ятаю, але я її дуже швидко знайшов. Бо у мене була мотивація дуже швидко розібратися. Не пам’ятаю, чи це був Інтернет, чи командир роти до мене приїхав і пояснив… Але я дуже швидко розібрався, що таке "система вогню". Одразу поставив задачу, що кому треба робити. І на цьому блокпості я перший раз побачив противника: тоді тут СБУшники перевантажували "казачків" з "ополчения". Це були полонені, їх забирали з автобуса у вертоліт. З ними ще був якийсь генерал, він мене насварив, чому я без каски. А я був у броніку і без каски, а він навпаки – у касці, але без броніка.

Наступний момент, який мені дуже запам’ятався, був, коли ми вже стояли на блокпосту за Лиманом, який був у нас за спиною. 1-ий взвод моєї 1-ої роти стояв на дорозі в сторону Ямполя, перед лісом. Цей взводний опорний пункт противник обстріляв з 82-го міномету. Там було двоє поранених, один важкий. Після того обстрілу пройшла десь година – комбат вже був на тому блокпосту, потім повернувся до нас. Через пару годин він взяв, якщо не помиляюся, один танк, два БМП і два БТРи. На дорозі, що веде з Лиману на Закітне, облаштували великий блокпост. Вони виїхали цією технікою на пряму наводку, стали на трасі і повністю розрядилися по блокпосту противника. Комбат був старшим, він особисто вивів цю техніку. Це було без піхоти, суто п’ять машин з екіпажами. Вони повністю розбили той блокпост і повернулися назад.

- Мабуть, ви всі вважали комбата суперменом?

- Ні. На той час просто ніхто не знав, як правильно все робити. І було тяжко приймати рішення. Комбат просто показав противнику, скажімо так, зуби. Нас після того перестали чіпати, не обстрілювали жодного разу. Знаю точно: коли планувалися операції, де брав участь наш батальйон, командир батальйону був не просто присутній на плануванні. Олександр Павлюк, командир бригади, завжди його слухав. Спочатку казав: "Задача така-то". Комбат говорив: "Будемо робити отак", і Павлюк погоджувався. Я знаю, що він ніколи його не поправляв. Це зі слів інших. Я не був присутній на тих нарадах.

"МИ В ТАКІЙ ДВІЖУХЄ БУЛИ, СТІЛЬКИ СЄПАРІВ ВГАТИЛИ!" — "А Я КОМБАТА ПРИВІЗ. "ДВОХСОТОГО"…

- Коли у тебе стався перший бій в тих краях?

- Це був Ямпіль.18 червня ввечері ми отримали наказ о четвертій чи п’ятій ранку починати рух і зайняти населений пункт Ямпіль. Скільки там противника, ми не знали. З Лиману туди було два напрямки. Ми їхали через ліс на Ямпіль, а, по-моєму, 25-та бригада, якщо не помиляюся, йшла з Лиману на Закітне в лоб по трасі через блокпост. Знаю, що вони мали великі втрати. А ми їхали через ліс, у нас залучалися 1-ша і 2-га роти, наша розвідрота, комбат з нами, також було два БТР-4 Нацгвардії і один їхній броньований транспортер, він їхав у кінці.

Пам’ятаю, ранок, ще прохолодно, ми почали рух. Я їхав першим, бо мій взвод був першим, тобто, їхав танк, приданий моєму взводу, дві мої машини. Я був як дозор батальйону. За мною рухалися 1-ша і 2-га роти. Вийшло так, що ми заїхали в Ямпіль, а противник звідти втік, його там не було – він перейшов за Сіверський Донець на другий берег. Ми вийшли за Ямпіль до берега річки, там почали закріплюватися по берегу. Комбат доповів вище, що населений пункт вже у нас за спиною, ми його повністю пройшли, противник супротиву не давав, ми готові продовжити наступ далі. Поки приймалося рішення, на іншому березі з’явився білий бус. І тільки я повідомив, що бачу цей бус, з нього почалася по нас стрілянина з кулемета і РПГ. Зав’язався стрілецький бій через річку: ми на одному березі, противник на іншому.

Потім, як я розумію, нам погодили зверху продовження проведення штурмових дій. Ми отримали завдання провести зачистку населеного пункту Закітне і забрати під свій контроль висоти. Комбат поставив задачу 1-ій роті… По карті був брід недалеко від мосту, ми мали йти вбрід через річку. А 2-га рота мала переїхати через міст. В подальшому 1-ша рота мала зайняти висоти, а 2-га з розвідротою мали проводити зачистку самого села.

- Розвідрота, в якій був Степан Воробець?

- Так, саме з ним. Командир роти Валерій Левченко, позивний Парус, поставив мені задачу першим форсувати Сіверський Донець. До нас під’їхав Воробець, сказав щось типу: "Я розвідник, давай поїду першим". Кажу: "Я не проти". Він почав заїжджати у воду – і ми зрозуміли, що там ні фіга не мілко. БТР – раз, і сплив, мов поплавок, його почало течією уносити.

Комбат поставив задачу командиру роти зупинити БТР і повернути його назад. Ротний мені каже: "Лови його!" Я сів на БМП і почав їхати паралельно з ними: вони пливуть, а я їду по берегу. В одному місці БТР застряг посередині річки – зачепився за гілку. І виходить: противник на другому березі, БТР посередині річки, я – на цьому березі. Я відколовся в сторону метрів, напевне, на чотириста від підрозділів. Всі решта пробували переїхати через міст, бо там були з цим проблеми: противник вже почав працювати з СПГ.

- Міст добре видно в тому місці?

- Так. Щоб виїхати на міст, треба було піднятися наверх – там такий насип, як на залізниці. Треба піднятися наверх, розвернутися на 90 градусів і їхати вже на міст. А на другому березі просто у напрямку дороги стояв СПГ. І тільки піднімався БТР – одразу лупили з нього, і він відкочувався назад. Тому наші ніяк не могли вилізти на той міст, і там почали стрілецький бій – не знаю, що було далі, бо я не бачив, працював з БТРом. До нас на другому БТРі під’їхав Олександр Продайвода – командир взводу розвідроти. Я прийняв рішення: на березі розмістив двох кулеметників, роздягнувся, взяв лебідку з свого БТРу – і поплив до БТРу, який застряг у воді, з гачком від лебідки в руці.

Доплив, ми зачепили БТР гачком і лебідкою підтягнули до берега. В той момент Продайвода зі своїми розвідниками пилкою різав дерева. Потім під’їхав ще мій танк – і ми танком висмикнули з води БТР. За той час, що ми його витягували, 2-га рота пробила вже дорогу на другий бік, вони переїхали міст…

Я повернувся до своєї роти, до мосту. 2-га рота була вже на тому березі, Нацгвардія не переїхала, бо у БТР-4 коробка-автомат, а через те, що вгору був крутий підйом, коробка вибивала, не давала піднятися БТРу, і вони не змогли виїхати. Ми піднімаємося на міст, на мосту стоїть БТР розвідників і комбат. Моя машина, позаду командир роти на машині. Я зупиняюся біля комбата, бо не знаю, що робити далі. Він мені махає рукою: "Їдь вперед, я зараз ротному все скажу". Я починаю рух… Командиру роти поставили задачу: треба зайняти висоту. Ми поїхали це робити. Там, на мосту, я крайній раз бачив комбата живим. Після того тільки чув його по радіостанції.

Ми зайняли висоти. 2-га рота зачищала Закітне, все йшло нібито за планом, все ніби було добре. А потім в один момент я почув по радіостанції: командир 2-ої роти Валерій Бондаренко почав виходити на комбата і просити підтримку, бо вони потрапили в засаду. У 2-ій роті служив Влад Рильський, мій одногрупник. Ми були дуже близькі один одному люди, жили разом у гуртожитку. Комбат сказав моєму командиру роти: "Відправ один взвод на допомогу 2-ій роті". Я йому одразу сказав: "Я поїду". Але у мене одна машина виїхала нагору і там "роззулася" — гусянка злетіла. Тому зі мною поїхали моя машина і дві не мої. Я був на першій машині, а на третю, крайню, сів замкомбата. Я спустився на центральну дорогу, повернув направо – в сторону, де, як я розумів, ішов бій.

- Ти чув його?

- Саму стрілянину було чути десь далеко. Я їхав, а назустріч мені БТР розвідників, той, що я діставав з води. Його механік мені з люка махає рукою: стань. Я біля нього зупиняюся. Механік в паніці, він мені нічого толком не може сказати. Відкривається боковий люк – з нього випадає снайпер розвідроти: у нього дві ноги прострелені наскрізь. Позаду мене на другій машині сидів сержант Тарас Гиряк, я йому кажу: "Давай бігом, коліть йому знеболююче і мотайте". Питаю механіка, куди їхати, а він мені каже: "Ротний – "200". Кажу: "В смислі?" — "Дивись у люку".

- Це про Воробця?

- Так. Я піднімаю голову, щоб заглянути в люк – на командирському місці, де він сидів, стирчать ноги, а він головою вниз, в люк. Виходить, механік його хотів затягнути всередину, смикнув за бронік, і він так головою вниз в люк впав. Питаю, куди мені їхати. Він каже: "Їдь прямо, там розберешся". Ми перемотали того снайпера, я йому показав, де на висоті наші: "Їдь туди, там є медики". Я ж поїхав прямо, і на тому перехресті, де зараз є великий пам’ятник, мав повернути направо, бо там справа, на висоті, 2-га рота якраз потрапила в засаду. Але я зупинився на перехресті. Не розумів, куди їхати, і побачив, що прямо на асфальті лежить тіло. Поїхав туди. Ми його об’їжджаємо, і я бачу: попереду дорогу перекрив КамАЗ, який горить. Я зупинився, дав команду піхоті: "Земля, зайняти кругову оборону", бо не розумів, що відбувається, де противник, де наші, і взагалі, що далі робити. Вийшло так, що цей "двохсотий", якого я об’їхав, лежав між моєю машиною і другою, що була позаду. Тому ж Тарасу кажу: "Забирайте "двохсотого" — ми вже побачили, що це був солдат з розвідроти. Після цього я побачив, що справа від моєї машини лежить ще "двохсотий". Підходжу – і розумію, що це комбат…

Я вернувся за БМП, став і – зізнаюся — піймав трохи ступор: я чітко розумів, що це комбат, і що мені в радєйку ніхто не скаже, що робити далі. В цей момент до мене з третьої машини підбіг замкомбата Андріяш. Він мене смикнув за плечі. Я йому кажу: "Комбат – "200", а він каже: "Забираємо тіла і відходимо назад на висоту. Там будемо розбиратися, що далі робити". Ми загружаємо комбата в десант, я закриваю люк, від цього удару такий гучний звук – і в цей момент починається по нам стрільба, дуже зблизька. Ми відстрілюємося, у мене один кулеметник – "300", у нього куля застрягла в зубі – пробила щоку і застрягла в щелепі. Ми його почали мотати – сержант Тарас всіх мотав. І в цей момент щось в кущах позаду нас почало шарудіти. Я повертаю голову – стоїть Ігор Дикун… Зараз він командир розвідбату 5-ої штурмової бригади, Герой України. Тоді він був солдатом розвідроти. Він зрозумів, що приїхали свої. Я йому махаю: давай до нас. Ми забрали Дикуна, забрали комбата, того солдата. Але я не знав, що в КамАЗі ще хтось є – там був головний сержант роти.

- КамАЗ був наш?

- Вони його знайшли і хотіли забрати собі. Там, по-моєму, був ще й БРДМ.

Ми повернулися на висоту. Через якийсь час приїхала 2-га рота. До мене підходить Влад (до речі, він загинув у 2014 році): "Ми в такій двіжухє були! Ми там сєпарів вгатили! Ми на адреналіні, близький стрілецький бій…" Я на нього дивлюся і кажу: "А я комбата привіз "двохсотого". – "В смислі?!" — "В прямому". І всі одразу тухнуть…

Нам дали команду закріплятися на висотах і чекати, коли до нас проб’ються десантники через ворожий блокпост. Ми не відкочувалися, так на річці, на тому березі і стояли. Не знаю, хто, але хтось з управління бригади нам сказав: "Десантників не чекайте, вони до вас не проб’ються. Сьогодні – точно ні. Ви будете самі мінімум до завтра". А у нас БК… В БМП всі гармати вже були пусті, лишилася тільки стрілецька зброя. І потім до нас приїхали два БТРи Нацгвардії. Вони через той блокпост, де намагалися пробитися десантники, пролетіли на швидкості, просто розігналися і пролетіли. У них тоді командир взводу, лейтенант, був "двохсотий" — точно пам’ятаю, що його "задвохсотили" при перетині блокпосту на швидкості. Вони заїхали до нас, пробули трошки з нами. Потім кажуть: "Нам дали команду виходити, тому що десантники не проб’ються, а ми тут висоти не втримаємо". А нам такої команди ніхто не давав… Вже пізніше Павлюк наказав нам формувати колону і виходити.

- Тобто, ви виконали задачу і опинилися в оточенні?

- По факту – так. Ще й через річку треба перебиратися. Формуємо колону. А у нас, виходить, сім "двохсотих", два з них – безвісти, і ще було поранених під 15 чоловік. Були такі, що приходив начмед і казав: "Якщо ми до кінця дня йому нічого не зробимо, то він загине…"

Ми сформували колону прямо на висоті, нам з артилерії зробили коридор, і по тій дорозі, якою ми заїжджали — через Ямпіль, просто їхали на швидкості, витискали з машин все, що могли. А справа і зліва – розриви артилерії: "Гради", "Смерчі", "Урагани", ствольна… Все, що могло, стріляло. Не знаю, правда чи ні, але ходили розмови, що Павлюка за це хотіли зняти.

- За те, що ви відкотилися?

- За те, що вивів людей. Коли цей слух пішов, ми всі сказали: якщо Павлюка знімуть, наш 1-ий батальйон більше на штурм жодного разу не піде.

Ми приїхали у район зосередження бригади. Два чи три дні нас ніхто не чіпав, нам дали відпочити, прийти до тями…

На фото: Олександр Павлюк у 2014 році був командиром 24-ої бригади

"КОМБАТ ЗАВЖДИ БОРОВСЯ ЗА СВІЙ ОСОБОВИЙ СКЛАД. ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ДОСІ ВАЖЛИВО"

- Як підрозділ має поновитися морально, щоб працювати далі в такій ситуації, коли перша втрата — комбат?

- Через тиждень після того, як загинув комбат, наш замкомбата, який виконував обов’язки, на БТРі врізався в блок на блокпосту – у них відмовили гальма. Він впав з БТРа, переламав ребра, його забрали у госпіталь. У нас з управління лишилися Олександр Павлюк і начальник штабу батальйону.

Бій був 19 червня, ми повернулися на базу о 23.55. А у мене 20-го день народження. Пам’ятаю, злізли з БМП, поставили машину, почали розвантажуватися. Підходить до мене Влад покійний і каже: "Тебе зараз з днем народження привітати чи через п’ять хвилин? Бо я не знаю, чи сьогодні у тебе день народження, чи через п’ять хвилин?"

- І що ти йому відповів?

- Не пам’ятаю. Вже у день мого народження приїхав Олексій Трубніков, у 2023 році він був призначений комбригом 14-ої бригади. Ми з одногрупниками зібралися. Не знаю, звідки взялася пляшка чи то коньяку, чи віскі. Нам вистачило рівно на три розливи – маленькі, прямо "по чуть-чуть".

- Чому одразу пішла розмова, що саме Ляшенка і Воробця потрібно представити до звання "Герой України"? Це ж буквально одразу бригада почала клопотати, робити подання. І всі роки про це говорили. Чому саме вони?

- Бо це приклад офіцера – яким має бути офіцер. Вони, по-перше, грамотні, прямо дуже грамотні – що один, що другий. Вони знали, вміли, практикували. Вони любили те, що робили. І що дуже важливо – мені, як підлеглому, хотілося з них брати приклад. І вони дуже відповідально ставилися до підготовки особового складу. Не було такого – сікось-накось, якось буде, якось воно зробиться, якось люди навчаться…

- Почекай, Ляшенко з тебе здирає окуляри. Ти — молодий офіцер, можеш встати в іншу позу і сказати: "Якого хріна? Що за самодурство?" — і не любити цього комбата.

- Він зняв з мене окуляри не типу: гей, чмо… А це було… Він би з мене їх не зняв, якби я зробив все правильно. Якби він приїхав до мене, а у мене було так, як має бути, спланована система вогню, він би сказав: "Як справи? Молодець!" — і поїхав. Але оскільки я лажанув…

Головне, що він закладав: що треба боротися за свій особовий склад. Оце я чітко запам’ятав. Я це побачив в ньому. Для мене це досі важливо.

Кількість особового складу впливає на об’єм операції, об’єм задачі, яку тобі поставили. Якщо треба взяти позицію відділення, де є п’ять чоловік противника, то п’ятнадцяти людей вистачить. А якщо задача взяти населений пункт, невеличкий, наприклад, те саме Закітне, то там треба, напевне, бригадою йти.

- А не батальйоном…

- Я кажу про зараз. Тоді противник був слабший, його було менше, і на той час батальйону вистачало. Перші полонені, яких ми взяли, казали: "Ми знали, куди їде 24-та. Тому що у них завжди їхав першим танк". Десантників на танках майже не було. А ми їхали – у нас в кожній піхотній роті було по три танки. Я командир взводу – у мене було два БМП і танк. Командир взводу танкістів Ваня Ґедзь був командиром танку у моєму взводі. Я йому казав: "Ваня, якщо якийсь рух тобі не подобається, робиш постріл. Я додаю туди з БМП, а потім розберемося. Якщо що, винуватий я. І все. Менше взводу не дадуть, далі фронту не пошлють. Я й так там". Вони знали: якщо першим їде танк, то їде 24-та. Ми відчували, що переважаємо противника у вогневій силі. Тут працювала вже хитрість. Я зрозумів, що до противника не треба близько підходити – він на той час не мав засобів, які до нас діставали. Я ставав на таку дистанцію, де дістає танк і БМП, а вони не дістають. Я по них працюю – вони або тікають, або… тікають. Так був взятий Сіверськ. Я читав статтю – виявляється, я там у божевільних боях брав участь. Але по факту ми просто заїхали в місто… Там був блокпост на в’їзді в Сіверськ, ми його з танку добу кошмарили, і вони звідти втекли. Ми туди взводом заїхали – противника вже не було. Ми заїхали туди без бою.

- Коли це було?

- Орієнтовно 15 липня, ні, раніше навіть, в районі десятого числа. Бо 20 липня я вже полетів у Харків в госпіталь з травмою – порвав зв’язки після Сіверська.

- Довго ти лікував коліно? Коли повернувся? І куди – де вже була бригада?

- Я приїхав у ППД, коли батальйон був у районі Новосвітловки і Хрящуватого, це вже біля Луганська. На той час я на службу вийшов, але ходив ще погано. А коли я вже міг їхати до своїх, батальйон перевели в Чугуїв. Там ми і зустрілися.

Сергій Третяк присів. Знімок зроблено навесні 2014 року на Сумщині

"ПРИКИНУВ, З ЯКОГО НАПРЯМКУ СТРІЛЯЄ МІНОМЕТ. СЕРЕД ПОЛЯ СТОЯВ СТОВП – СТАВ СПИНОЮ ДО НЬОГО ТАК, ЩОБ ВІН МЕНЕ "ПРИКРИВ", І ПЕРЕЧЕКАВ ОБСТРІЛ"

- Після того, як замкомбата вибув з поламаними ребрами, хто командував батальйоном?

- Начальник штабу.

- Як довго?

- Не пам’ятаю. До виходу батальйону…

- Вас пару днів не чіпали, але потім все одно треба було воювати… Де вас задіяли?

- Наступна задача була – населений пункт Крива Лука, він одразу за Закітним на висотах.

Там стояли десантники. Пам’ятаю, я до них приїхав. У них був чи блокпост розвернутий, чи щось таке. Я тільки під’їжджаю до їхнього шлагбауму – починається обстріл, по-моєму, мінометний. Піхоті даю команду розсипатися, вони починають бігти в посадку поруч. А десантник, який стояв на шлагбаумі, кричить: "В посадку не біжіть, ми там розтяжок понаставляли!" Тоді моя піхота почала залазити під БМП. Я зрозумів, що часу у мене немає. Прикинув, з якого напрямку стріляє міномет. Серед поля стояв стовп – звичайний бетонний стовп. Я став спиною до стовпа, щоб він мене прикрив від міномета, і думаю: якщо міномет за стовпом – він мене прикриє, якщо ні – не повезло… Потім присів і чекав, поки скінчиться обстріл.

- Довго?

- Хвилин двадцять.

- Повезло…

- Ну, не було де дітися – один стовп у полі.

В Криву Луку ми разом з десантниками заїхали. У нас там вже КСП батальйону було розгорнуто, з нами був Павлюк… З Кривої Луки ми поїхали на Сіверськ. Я ж був командир взводу. Мені кажуть: "Їдеш туди, треба там щось штурмануть". Їду туди, щось штурману – і все.

- Коли ви заїхали в Сіверськ, саме ти міняв прапор на український?

- Так. Прапор у нас був з собою. Не знаю, звідки він взявся. У когось був, хтось із собою його привіз.

- Яка там ганчірка висіла? Російська чи денеерівська?

- По-моєму, російська. Там було так. Ми їдемо. Місто Сіверськ я взагалі не знав. Попереду Ваня на танку. У нього був четвертий айфон. Це була єдина карта, яку я мав у взводі, у мене не було ніяких інших. GPS в телефоні – це було єдине, завдяки чому ми розуміли, де перебуваємо. В один момент я повертаю голову – стоїть будівля, вона наче бібліотека, табличка – "Міська рада". Піднімаю голову – бачу російський прапор. Я такий: "Сто-ой!" Всі зупинилися. Кажу: "Ми лишаємося тут". І одразу двоє чоловік полізли, той прапор скинули. Навіть було відео, де вони його рвуть чи підпалюють.

- Як ти дізнався, що Ляшенку і Воробцю дали Героїв України? Наскільки тобі було важливо, що справедливість перемогла?

- Мені взагалі було незрозуміло – чому не дають так довго?

- Хтось з 24-ки тоді отримав Героя України?

- Ніхто. Першого Героя України в 24-ій бригаді отримав сержант Волос, коли вже командиром бригади був Валерій Гудзь. Це був 2018 рік. За перші чотири роки війни бригада не отримала жодного Героя.

На фото: Родина Ігоря Ляшенка під час нагородження комбата срібною нагородою "Народний герой України" (посмертно) у Рівному. 17 серпня 2019 року

1 жовтня минулого року хтось мені скинув указ і написав: "Обов’язково прочитай, хто там є". Я прочитав. Мені стало приємно, що справедливість є. Що ті люди, які мали отримати таке високе звання, нарешті його отримали.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ